Геноцид українців: депортації 1929-1931 рр?

Павло Маковськи

президент Асоціації вихідців з України (США), член Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих

                                         «Той, хто допомагає забувати мертвих,

                                         сам стає спільником катів» – Е. Візель

      Сьогодні ми вшановуємо пам'ять 15,5 млн українців, яких було знищено Голодоморами-геноцидами у ХХ столітті диктаторами леніним та сталіним. Чим далі віддаляються злочини, вчинені кремлем, тим більше стають зрозумілими їх руйнівні наслідки для української нації. Саме нації, бо особливо тяжкий злочин московії був направлений передовсім на знищення Української держави та української нації. 91 рік минув з тих пір, але політика московських людожерів відносно України практично не змінилася. Хіба що раніше москва ще так-сяк маскувала свої злочини, вчинені проти українства, то зараз не тільки не маскує, а й відкрито заявляє, що це головна мета кремлівських демонів.

      Достатньо прочитати статтю Сергейцева «Что нам делать с Украиной», в якій цей московський пропагандист (ідеолог) озвучує «ідеї» кремлівського людожера путіна (квітень 2022 РИА Новости), щодо повного знищення Української держави.

      Коли Україну та українців винищували (виморювали) голодом у 1932-1933 рр., моя родина теж зазнала величезних страждань на засланні в архангельських лісах, на крайній півночі московії. В 1929-1931 рр. була одна з найбільших хвиль депортацій українських хліборобів і моя родина серед багатьох інших потрапила до цієї жахливої сталінської м‘ясорубки. Диктатор сталін та його поплічники ламали хребет українській нації. Ці нелюди відбирали в українців землю, худобу, реманент, помешкання, тобто все, що можна відібрати. Мета кремлівських окупантів – насильно загнати українців до колгоспів, тобто в рабство. Колгоспи – це були фактично тюрми для більшої частини українців.

      Займаючись дослідженнями тих складних часів я знаходив архівні документи про примусові депортації українців у 1929 - 1930 рр., а про депортації українських хліборобів за  1931 р. взагалі дуже мало інформації, все було зачищене в архівах комуністами. Таку інформацію я отримав з Інституту історії України НАНУ. Крім того, мені надали інформацію, що практично ніяких наукових досліджень по цій тематиці зараз немає і не планується проводити такі дослідження у найближчий час.

      Життя українських хліборобів під час окупації України так званими більшовиками (групою мафіозних осіб) – це суцільна трагедія з колосальною чисельністю людських жертв, то, мабуть, у сучасних українських істориків поки що руки не дійшли до теми депортацій. Дуже хотілося б так думати, але сувора дійсність цього не дозволяє.

      Цифри масових депортацій просто жахливі. Дуже приблизно до 170 тисяч українських сімей (дані Вікіпедії). В округи далекої півночі (70 тисяч сімей) потрапила і моя родина, Сибіру (50 тисяч сімей),  Уралу (20-25 тисяч сімей), Казахстану (20-25 тисяч сімей). Виходячи з того, що більшість тогочасних українських сімей були багатодітними, мова йде про майже 1 млн репресованих і депортованих українців. А також про багато сотень  тисяч жертв загиблих від голоду, холоду, тяжкої праці та хвороб. Дивно, але чомусь ці жертви депортацій не значаться у підрахунку жертв голодоморів у різні часи. Але ж вони загинули від голоду в роки депортацій. А це теж був геноцид. Будемо сподіватися, що під час розслідувань та у майбутніх історичних розвідках про жертви Голодоморів і не тільки в Україні, але й в місцях масових депортацій, їх чисельність теж буде врахована.

      Але замість цього, на сьогодні, під час війни з московією, голова Українського Інституту національної пам‘яті Антон Дробович, історики: Станіслав Кульчицький, Генадій Боряк, Лариса Якубова, Людмила Гриневич, а також директор Інституту демографії та соціальних досліджень Елла Лібанова, зайняті просуванням неправдивої кремлівської інформації, щодо нібито померлих 3,5 млн українців під час Голодомору-геноциду 1932-1933 рр. Як представник української діаспори в США у мене питання до Президента Володимира Зеленського: «Як такі люди можуть працювати у державних установах, отримувати заробітні плати за рахунок бюджету та фактично працювати на ворогів України? Оцінку їх діяльності сподіваюсь наддадуть відповідні органи.

      Також українська демократична спільнота повинна знати, що у 2015 р., до голови Комітету з визнання Голодомору злочином геноциду Михайла Савкіна надійшов лист за підписами історика: С. Плохія та нібито керівників американських студій, про яких в діаспорі ніхто не чув, а саме: В. Чернецького, Г. Грабовича, А. Кіпи та В. Кравченка. У листі висловлено прохання не фіксувати на Меморіалі данні про винищення Сталіним 7–10 млн українців, у 1932-1933 рр. мотивуючи тим, що ця цифра значно завищена.

      В листі підписанті заявили що підрахунки «авторитетних» демографів в Україні та на Заході свідчать про 3–5 мільйонів загиблих і що ці цифри визнають провідні історики, серед яких є Кульчицький. Думаю, що ці люди втратили здоровий глузд та насміхаються над жертвами геноциду українців.

      Мені сумно та незрозуміло про яких «авторитетних» демографів та «провідних» істориків йде мова? Спочатку я подумав, що мова йде про кремлівських пропагандистів. А потім зрозумів, чого не зробиш отримуючи грантові кошти. А чи знають в Україні про ці листи та таку собі промосковську позицію Плохія та йому подібних.

      На мою думку вказані особи мабуть є нащадками «попередників-комуністів», які вбивали живих, а ці псевдо-демографи та історики-каїни вбивають пам‘ять про загиблих. В цей непростий час, який випав на долю української нації, нам всім треба пам’ятати, що «Той, хто допомагає забувати мертвих, сам стає спільником катів» – Е. Візель, лауреат Нобелівської премії миру. Думаю, що названі мною особи і є представниками «п’ятої колони» кремля та на рівні з творцями Голодомору, вже увійшли в новітню українську та світову історію.

      Також протиправними є дії, направлені на шельмування і переслідування чесних і патріотичних дослідників Голодомору В. Сергійчука, В. Василенка, В. Марочка, О. Стасюк та ін., котрі присвятили своє життя створенню правдивої української історичної школи, довели за допомогою архівних першоджерел, що число загиблих у 1932-1933 рр., як мінімум, становить 10,5 млн українців. Ці дослідження підтвердженні низкою комплексних судових експертиз, які провела Служба безпеки України. В архівах США, а також у приватних архівах діаспори зберігаються документи, що свідчать про знищення Сталіним у 1932-1933 рр. від 10 до15 млн українців.

      Справжній науковий подвиг звершив доктор історичних наук, завідувач кафедрою Київського національного університету ім. Т. Шевченка, голова Міжнародної асоціації дослідників Голодомору-геноциду Володимир Сергійчук. Він один зробив те, що було б під силу лише багаточисельному колективу науковців. Роками працюючи в історичних архівах різних регіонів України, які найбільше постраждали від Голодомору-геноциду, опрацьовуючи документи Міністерства освіти, він виявив, що тільки дітей шкільного віку в Україні від голоду загинуло понад 4 млн. Тим самим Сергійчук зробив неможливим заперечення ворогами України, а також «п’ятою колоною» цифри у 10,5 млн знищених українців.

      Наукова ідея дослідження чисельності загиблих через шкільні документи виявилась воістину безцінною, бо вороги українства чи то не додумалися, чи не встигли знищити ці документи в архівах на відміну від інших. До Сергійчука також можна застосувати слова американського дослідника Голодомору Джеймса Мейса, – «Ваші мертві вибрали мене». І як тут не згадати, що саме Джеймс Мейс, як голова комісії по дослідженню Голодомору при Конгресі США, заклав підвалини для міжнародного визнання геноциду українців.

      Сьогодні великою бідою української науки є відсутність української історичної школи. І цим у повній мірі користуються наші вороги. Українські історики т. зв. «радянської школи»,  дотепер вживають принизливі терміни окупаційного режиму: «куркуль» – замість український фермер; «селянин»  – замість український хлібороб чи землероб; «загальносоюзний голод» – замість «штучний голод чи злочин геноцид»; «антисоветські елементи» – замість борці за незалежність України і тому подібне. Оця на перший погляд нібито безневинна підміна понять практично фальсифікує сучасну українську науку. А з точки зору української діаспори це є зрада Української держави. Депортації і так звана колективізація є найстрашнішими злочинами комуністичного режиму. Вони були передумовою Голодомору-геноциду, коли відбирали землю, худобу, реманент, житло, продукти харчування і перед нами ставав не власник-господар, а повністю залежний від тоталітарного режиму безземельник, пограбований до нитки і абсолютно беззахисний. Українських хліборобів перетворили з господаря власної долі на безликого раба. Бо «селянин» це вже була істота у котрої нічого не було, навіть паспорту. Це був раб з котрим тоталітарний режим міг зробити що завгодно.

       Отаке і трапилося з нашою родиною. Мої родичі жили в селі Лехнівка, нині Баришівського р-ну Київської обл. Мого дідуся звали Павло Олександрович Петренко, бабусю – Оксана Кузьмівна(у дівоцтві–Діденко). Страшного 1930 р., у розпалі конфіскації-колективізації, була, почалася депортація українських землевласників у віддалені райони Півночі. Їхали довго, повільно, залишаючи на небагатьох зупинках тіла померлих від голоду, холоду та хвороб.

      З ними були їх доньки: Галя (3 роки), Оля (11 років), Лариса ( 9 років – моя мама). Приїхали посеред зими на Північ в район селища Плесецьк, де зараз знаходиться найбільший російський космодром. Люті морози, снігу по пояс, серед дикої тайги викинули українські родини. Тепер ми знаємо що космодром постав на кістках висланих українців. Як і всі великі будови російської та совєцької імперій. Українців тієї зими загинуло багато. У цих нелюдських умовах потрібно було якось вижити та ще й з малими дітьми. Спочатку будували собі халабуди з соснових гіляк і грілися біля багаття. Треба було працювати на лісоповалі аби спокутувати свою «провину» перед пролетарською державою. А «провинилися» ми тільки тим, що були українськими хліборобами, хотіли працювати на своїй землі, а не в колгоспі та мріяли про свою незалежну державу.

      На роботу щоранку виганяли всіх. На нарах залишалися маленькі діти. Якщо вони падали з нар їх поїдали лиси та інші звірі, які вільно заходили до хиж. Повернувшись з роботи нещасні батьки замість дітей знаходили невелику купку кісточок. Та й на дорослих чекала лиха доля. До весни дожили далеко не всі. Гинули від важкої роботи, хвороб, холоду і голоду.

      З нашої родини загинула наймолодша Галя – моя тьотя, їй вже було 4 роки. Тьотя Оля (померла в 2008 р.) розповідала, що кожної весни починався голод. Від нестерпного голоду вона їла кору з дерев, а моя мати Лариса – траву і мох. Їм було 12 і 10 років. Цілими родинами померали від голоду і цинги.

      Українців на місцях заслання була абсолютна більшість. Деякі українські прізвища наших сусідів пам’ятаю дотепер. Офіційно нас називали «кулаки-переселенці». Саме такий напис був на картонній обкладинці особової справи мого дідуся, яку у 1994 році я витребував з Архангельського Управління внутрішніх справ у Київ та ознайомився з нею. Ця справа мала назву: «Личное дело кулака-переселенца Петренко П.А.».

      І ще раз хочу звернути увагу учасників Міжнародної форуму на лукаву термінологію комуністичного режиму. Наприклад, знищити кулака як клас, насправді означало фізичне винищення українських хліборобів. Тому «совєцький» режим ніколи не вживав цього визначення. Спецпереселенець – особа, яка насильно виселена з місця постійного проживання без судової процедури, тобто, насправді це означало жорстоку депортацію (геноцид).

      Доля «спецпереселенців» є одна з найтрагічніших сторінок в історії людства. Мільйони відірваних від своєї батьківщини українців були без суду й слідства депортовані у найбільш віддалені та необжиті райони московії. Вони були залишені без будь-яких засобів до існування та приречені на загибель. Їх доля була навіть страшніша за долю в’язнів «ГУЛАГУ», що навіть важко собі уявити. У концтаборах давали хоча б якийсь мізерний пайок та тримали ув’язнених в бараках.

      Депортованих українських «переселенців» викидали серед тайги, болот, дикої місцевості. І там вони повинні були якось облаштуватися. При цьому виконувати найважчу роботу на лісоповалах, шахтах та будівництві. Будь-яка допомога депортованим з боку місцевих жителів вважалася злочином і жорстоко каралася. Смертність серед переселенців була значно вищою ніж у таборах хоча б тому, що серед них було багато дітей та людей похилого віку, які і помирали першими. Отака доля спіткала і мою родину.

      Пригадую і деякі деталі нашого життя після повернення із заслання до України. Дідусеві не дозволили повернутися в рідне село Лехнівку і тому родина опинилися в селищі Калинівка Васильківського р-ну на Київщині. Поверталися додому ми у товарному вагоні та везли з собою з Півночі корову молочної холмогорської породи. Таких в Україні не було, а дідусеві хліборобські гени не могли дозволити покинути годувальницю. Вже дома мали великі проблеми з випасанням корови, бо це були часи хрущовських реформ, коли в землеробів відбирали домашніх тварин, присадибні ділянки і сади. Це нагадувало часи колективізації, але зараз це було в м‘якшій формі. Нікого не висилали, але створювали такі умови, що людина не могла тримати домашній скот, бо не було де її пасти та чим годувати. Жителі сільської місцевості повинні були після «добровільної» реквізиції присадибних ділянок та тварин харчуватися на фабриках-кухнях. Зараз у це важко навіть повірити. От такі були «реформи».

      Пригадую 1958 рік, мені було 9 років. Ми пасли нашу корову разом з бабусею Оксаною на налигачі (короткий повадок), щоб вона, не дай боже, не зайшла на радгоспну власність. Але на думку наглядача що трапився нам при дорозі, це все рівно був «злочин». Він повалив бабусю на землю і почав нещадно жорстоко бити. Бабуся жахливо кричала, а я з невимовним жахом спостерігав цю картину, бігаючи навкруги і кидаючи в цього виродка грудками землі. Ближче підійти я боявся бо він був з рушницею. Втомившись від своїх дій, цей п‘яний покидьок забрав нашу корову і повів її у радгоспну контору. Це був мій перший дитячий досвід спілкування з представниками «совєтської влади». А влада в нього була така, що він міг застосувати рушницю проти дитини і старої жінки просто так. Були ми беззахисні і безправні на засланні. Такими залишилися на рідній українській землі, бо була вона не наша.

      Цей випадок глибоко травмував мене і відчуття беззахисності та приниження залишилось у мене на все життя. Про що вже говорити, якщо ця рабовласницька держава під назвою СРСР тільки в 70-ті роки 20-го сторіччя видала паспорти українцям, які проживали в сільській місцевості. Мабуть немає аналогів в історії людства, щоб фактично все населення країни складали раби. І тоді стає зрозуміло, чому цей режим був готовий захищати «здобутки» «совєтської влади» аж до атомної війни, бо таких надприбутків від нелюдської експлуатації в історії також не було. І тоді постає питання, кому ж всі ці блага дісталися після демонтажу російської імперії? Мабуть «тіньові власники» московії вирішили, що надприбутків більше не буде і настав час «монетизувати» результати 70-ти річної надексплуатації мільйонного рабського ресурсу.

      І ще декілька штрихів з історії нашої родини. Іноді до нас у Калинівку приїздив разом з родиною племінник мого дідуся Павла, дядько Льова з Норильська. Він перебував у радянських концтаборах і після звільнення залишився там жити. Була у нього мрія купити житло в Україні і повернутися. Він розповідав такі жахливі речі про концтабори, що мені по молодості аж не вірилося. Як я жалкую, що не записував це під час його розповідей. Запам‘яталась його розповідь про те, як він вижив у своєму бараку серед небагатьох, бо інші вимерли від нелюдської праці і голодування. Кожного вечора після відбою він повз у кінець бараку і лікар-українець давав йому миску каші. Це й зберегло йому життя.

      Також він розповідав як діяв закон про «саботаж» в сталінських концтаборах під час війни. «Саботажниками» в концтаборах звеліли вважати всіх тих, хто вже не міг працювати. Їх виводили під руки надвір і розстрілювали на очах у всіх в‘язнів. Це робилися для залякування інших. Такими способами подавляли волю до спротиву. Через якийсь час ці каральні заходи відмінили, бо мало хто залишався в живих і нікому вже було працювати. Така була «гуманність» сталінської системи. А сьогодні нащадки комуністів розповідають нам про нацистські табори, чомусь забуваючи про сталінські, які були набагато страшнішими.

      Працюючи в архівах я дійшов висновку, що в науковий обіг введено дуже мало документів, котрі свідчать про небачені в історії злочини проти людства, вчинені кремлівськими катами. Безумовно, значна частина документів знищена тоталітарним режимом, а ті що залишились оберігаються рашистами як найбільший секрет. І зараз кремль ставить пам’ятники «творцям» московської імперії, які знищували українську націю та інші народи, окуповані московією.

      Цивілізований світ повинен знати правду про злочини кремля та їх посібників, вчинені проти української нації, казахів, башкирів, інгушей, чеченців, калмиків, кримсько - татарського та ін. поневолених народів. Також ми повинні поіменно назвати всіх тих, хто приховує злочини кремля та працює на кремль.

      На сьогодні теми депортацій в Україні практично не досліджуються. А чому? Єдине пояснення, тому що при владі, за часи незалежності України, були неукраїнські сили, а нащадки комуністів, агенти кремля, представники різних «міжнародних центрів». Їх мета лише пограбували Україну та зробити її колоніальною країною. Зовсім інше завдання для українців – це перемога над московією та «пятою колоною», а також побудова Української держави на українських цінностях.

      Слава Україні! Україна переможе!